Майя Руселевич: українська лікарка, яку двічі ловив «руський мір», та не спіймав

Якби про лікарів в Україні знімали байопіки, то життя лікарки Майї точно могло би стати за основу одного з них. Рак у 20 років, народження дитини попри медичні застереження, переїзд з індустріального Луганська до Криму, втеча звідти після анексії й нова втеча уже з Ірпеня, коли росіяни знову вторглися, щоб за допомогою пов­номасштабної війни нав’язати свій «руський мір»…

Попри всі обставини, Майя Руселевич не боїться почати все заново, легко пристосовується до нових умов і повсякчас залишається оптимісткою. Розпитаємо, як їй це вдається.

«Хотіла поїхати в екологічно чисту зону нашої країни»

Майє, Ви родом із Луганська. Як свого часу опинилися в Криму?

Так, я народилася в Луганську, закінчила медико-біологічний ліцей, а потім медичний університет. Проходила інтернатуру в Луганській обласній державній лікарні, працювала на кафедрі педіатрії, викладала педіатрію для іноземних студентів.

У мене був рак щитоподібної залози у 20 років, коли я ще була студенткою третього курсу медичного університету. Через це проходила курси радіоактивного йоду. Я знала, що маю багато проблем зі здоров’ям, тому хотіла поїхати в екологічно чисту зону нашої країни.

Мої наміри стали ще серйознішими, коли зібралася вагітніти. Я бачила, які бувають важкі форми бронхіальної астми і яка сильна алергія виникає у дітей на Донбасі, тож вирішила переїхати до Криму. Хотіла проводити час із маленькою дитиною в екологічно чистій зоні, щоб, можливо, профілактувати розвиток серйозних захворювань бронхо-легеневої сис­теми. Так 2010 року я оселилася в Севастополі, і в грудні 2013-го в 30 років народила свою улюблену доньку Яніну.

Чому саме Севастополь?

Це велике місто, і я розуміла, що зможу в ньому реалізуватися як лікарка. До того ж там дуже близько гори, чисте море, де зможу проводити вільний час.

У Сімферопольському медичному університеті я захистила дисертацію з педіатрії й отримала звання кандидатки медичних наук.

Ви мали в Севастополі успішну клініку…

До Криму я перевезла і своїх батьків із Луганська, і всю свою родину. За їхньої підтримки відкрила свій перший медичний центр, який був одним із найліпших алергологічних педіатричних центрів Криму. До мене приїжджали влітку люди з різних куточків України та ближнього зарубіжжя. Вони суміщали приємне з корисним: відпочивали на морі та отримували консультації у фахівців.

«Севастополь під російським тиском перестав бути моїм рідним домом»

Чому знову вирішили переїжджати? Адже, здається, життя налагодилося…

Це сталося після анексії Криму. Я вирішила переїхати, тому що розуміла: ні в мене, ні в моєї доньки там не буде майбутнього. Звісно, я як фахівець була реалізована і могла продовжити працювати, але Севастополь під російським тиском перестав бути моїм рідним домом.

Складно було витримати, коли приїжджали іноземці й казали, що це їхня «російская зємля». І коли маленьких дівчаток у державних школах примушували марширувати з дерев’яними автоматами під якусь совдепівську пісню… Я розуміла, що не хочу такого майбутнього для своєї дитини.

Багато людей пишалося, що вони десь там у нахімовському училищі вчаться воювати. Я ж ніколи не підтримувала цього і завжди була проти війни. Просто хотіла свободи для себе і своєї доньки. Мрію, щоб вона була людиною світу, вивчала всі мови, любила всіх людей.

Саме тому я вирішила виїхати. Довелося залишити своє ім’я, своїх пацієнтів, покинути свій бізнес. Я поїхала до Ірпеня.

Виїхали без проблем?

2014 року мій чоловік одразу поїхав до Ірпеня, тому що треба було знайти житло й вирішити питання з переїздом батьків і родичів, а я залишилася з маленькою Яніною. Чоловік їздив до нас кожні 10—14 днів, для того щоб нас перевезти.

Коли ми нарешті виїжджали, доводилося стояти на кордоні в чергах по 12 годин і по 24 години. Пам’ятаю, була страшенна спека і ми розмістили світловідбивач на лобовому склі машини. Яніна маленька сиділа в самому підгузку на передньому сидінні, а я термоводою намагалася її охолодити. Ми довго стояли, не могли рухатися ні вперед, ні назад. Але всі ці муки треба було пройти нам разом.

«У житті нічого не може бути стабільного»

Чому зрештою обрали Ірпінь?

Тому що знову, як я згадувала раніше, для мене важлива екологічна обстановка. Я знала, що Ірпінь розташований у лісі, тож це будуть прогулянки у великих парках, велосипед, мінімум заторів. Я зможу економити час на дорогу між домом, клінікою й тренажерним залом.

Луганськ, Севастополь та Ірпінь — вам довелося жити й працювати у цих трьох больових точках на мапі сучасної України. Де подобалося найбільше?

Найкраще місто у світі — це Ірпінь. Тому, якщо ви мене запитаєте, чи сумую за Луганськом або Севастополем, — ні. Я реально сумую за Ірпенем, тому що там було класно.

Як облаштувалися в Ірпені?

Я знову почала все з нуля. Так з’явилася лікарка Майя, і жодної Майї Вікторівни. Майя Вікторівна залишилася в Севастополі назавжди з совдепівською медициною, а лікарка Майя з’явилася в Ірпені й активно стала практикувати та вести особистий блог.

Я зрозуміла, що в житті нічого не може бути стабільного. Я повинна бути до всього готова, бути реалізованою лікаркою, незалежною й вільною. І знову відкрила клініку — сучасний алергологічний центр і центр сімейної медицини. Ми допомагали пацієнтам і з нашої країни, і з Європи. До нас приїжджали для лікування астми, атопічного дерматиту, різних алергічних захворювань. Ми проводили алергенспецифічну терапію.

Люди по кілька місяців чекали, щоб потрапити до мене на прийом, я проводила дуже багато онлайн-консультацій, виступала на телебаченні, давала інтерв’ю, планувала запустити онлайн-школу для батьків...

Зрештою мені стало складно конт­ролювати різні напрями діяльності, а сну вже було не достатньо, щоб пов­ноцінно відновитися до наступного дня. Тому я вирішила з’їздити на йога-тур і на медитацію. Хотіла спробувати щось нове, щоб натренувати свої мізки й навчитися якісно відпочивати. Так 17 лютого я поїхала на Сейшельські острови. Сама. Планувала пробути там два тижні.

Перед поїздкою не мали поганого передчуття?

Коли я виїжджала, мені чоловік казав: «Майє, дивись, на білоруському кордоні вже якась техніка стоїть, щось неладне». Я відповідала: «Цього не може бути. Яка війна? ХХІ століття». Щось усередині вже в мене тремтіло, та я все-таки поїхала. Приготувала документи для своєї мами, приготувала тривожну валізу, але поїхала.

А коли 24 лютого побачила новини про пов­номасштабне вторгнення, то, звісно, як всі мої подруги, з якими я познайомилася на відпочинку, була в шоці.

Чи складно було вивезти рідних з України? Хто залишився?

Мені зателефонували пацієнти, які знали, що я поїхала, а Яніна залишилася вдома, і кажуть: «Майє, є два місця, через 15 хвилин заїде машина». Я зателефонувала мамі: «Мамо, в тебе 15 хвилин, для того щоб узяти тривожну валізу й виїхати з Яніною на захід України». Так моя мама з донькою 24-го зранку виїхали на Закарпаття.

Мій батько, брат і тітка залишилися в Бучі. А чоловік залишився вдома з близькими. Він теж лікар, у минулому хірург. У нас були зроблені запаси тушкованки, води, кисню, бензину. Мій чоловік казав: «Майє, будемо допомагати, тому що в нас є вільний погріб і кисневий генератор. Я тут перебуду, це кілька днів, бо ми вже все втратили в Луганську і все втратили в Криму. Ми не можемо ще втретє все втратити тут».

До нас додому приїхали ще інші люди з Києва. Їхали без будь-яких зелених коридорів, просто у цей жах, який там був. Але коли через декілька днів уже нам на територію будинку прилетіли снаряди, то і вони, і мій чоловік сіли в машини й виїхали. Потім усі мої рідні виїхали і з Бучі, коли там уже був пов­ний треш.

Зараз, звісно, всі повернулися, окрім нас. Ми залишилися…

Що в цей час було із вашим медичним центром?

Ми відкрили клініку й віддавали все для ЗСУ й тероборони: медичне обладнання, як-от дифібрилятори, генератори, витратні медичні матеріали...

Моя машина, мій будинок, моя клініка — усе постраждало. Але в такий час розумієш, що машини, будинки і решта матеріальних цінностей не мають значення.

Звісно, спочатку ми думали, як можна все це відновлювати, адже не знаємо, що буде в майбутньому. Це ж стільки грошей! Але усвідомили, що це наша власність, і якщо зараз не будемо латати дах, міняти вікна, нормалізувати електропостачання, то все це приміщення буде зруйноване і вже не вийде в ньому працювати. Тому ми вирішили все відновити: відновили будинок, клініку і машину.

«Сподіваюся, що вже скоро повернуся до рідної України»

Де ви з донькою влаштувалися за кордоном?

Ми приїхали спочатку в Угорщину, а звідти переїхали на Кіпр. Я тут проходила практику 2006 року після університету. Я знала, що на Кіпрі зможу спілкуватися англійською, що сюди приїхало багато українців, тут якісні овочі й фрукти та приємне море.

Як працюєте зараз?

Я відкрила компанію «Medical consulting» і продовжую консультувати онлайн. Веду онлайн-школу для батьків і, звісно, даю медичні рекомендації українцям на Кіпрі, які мене знають.

У цій країні я не можу працювати пов­ноцінно лікаркою, тому що для цього мені необхідно сім років навчатися і здавати екзамени: два роки із загальної медицини, три роки — з педіатрії і ще два роки бути алергологинею. Усе-таки я сподіваюся, що вже скоро повернуся до рідної України.

Це станеться вже найближчим часом?

Ми заплатили наперед за будинок і за школу, тому цього року точно залишимося на Кіпрі. А далі будемо дивитися, як складатимуться обставини.

Що зрештою сталося з вашою клінікою? Вона працює?

Так, ми відновили роботу клініки. Я проводжу zoom-зустрічі, конт­ролюю, як ведуть пацієнтів. На жаль, більшість працівників утратили будинки й виїхали за кордон. Вони всі переважно з Гостомеля, Ірпеня, Бучі, і їм зараз нікуди повертатися. Але ми сподіваємося, що все відновиться, будинки відбудуємо і люди ­з­­можуть повернутися до нашої класної командної роботи.

«Більшість із нас, українських жінок, дуже сильні»

Як ваш емоційний стан?

Мій емоційний стан — ok. Я навіть іноді сама дивуюся, де беру стільки сили, як можу все прожити, перейти, перегорнути сторінку. Так, мені це вдається.

Що допомагає справлятися з труднощами?

Уперше я усвідомила, що є сильною жінкою, коли мені сказали, що в мене рак. На той момент я не знала, що це таке, чи можна з цим жити. Вдруге — коли мені сказали, що не зможу завагітніти й мати дитину, тому що в мене таке захворювання. Натомість я читала багато медичної літератури й конт­ролювала, як лікар веде мою вагітність, і зрештою народила здорову дитину.

Матеріальні цінності для мене вже втратили якийсь сенс. Я маю знання, тому що вже 15 років практикуючий лікар і працюю нон-стоп, навіть не була в декретній відпустці, і як лікар завжди допомагатиму людям.

Для того щоб відновлюватися, мені треба гарні умови проживання, тому я вибрала Кіпр. Тут маю змогу займатися спортом, йогою, бачити красиві картинки. Мені це потрібно, щоб я могла знаходити сили на допомогу своїй родині, своїм працівникам і своїм пацієнтам.

Я вважаю, що мій успіх у генах, тому що я українка. І більшість із нас, українських жінок, дуже сильні. Просто не всі це розуміли, поки не потрапили в таке скрутне становище. Але коли втрачаєш усе і залишаєшся сам на сам зі своєю проблемою, тоді дивуєшся своїй силі. Українки — найкращі жінки у світі!